У справі Бандери Ющенко змішав ролі

Наприкінці минулого тижня президент Віктор Ющенко зненацька зробив те, що від нього очікували вже давно – присвоїв звання Героя України Степанові Бандері. Перша реакція на це рішення виявилася на диво кволою. Лише червоний Петро Симоненко у праведному гніві назвав президента мерзотником, та ще якийсь районний депутат у Севастополі демонстративно спалив свій українській паспорт, бо він, мовляв, не бажає жити в країні, де «фашистів нагороджують орденами». Але загалом все було набагато тихіше, ніж звичайно.

Така сама спокійна реакція була на недавнє рішення українського суду, який визнав ряд осіб винними у організації Голодомору в Україні. Нагадаю, що таку ухвалу було зроблено за матеріалами кримінальної справи, яку порушила Служба безпеки України, звісно, не без відома президента Ющенка. Дивно, що і тут ніхто особливо не скористався подією, аби висловити свою позицію.

Нещодавно ми балакали з відомим канадським істориком України професором Робертом Магочієм. Він звернув увагу на парадокс. За часів Леоніда Кучми історичні теми також звучали в суспільстві, але вони не викликали такого роздратування, як в останні п’ять років. А нині навіть така очевидна для кожного українця річ, як Голодомор, що торкнувся кожного регіону країни, багатьма нашими співвітчизниками почав сприйматися як спекуляція. Він поставив парадоксальне питання: так Кучма був прогресивнішим?

При всій повазі до послідовності президента Ющенка, на жаль, доводиться констатувати, що він змішав роль глави держави і роль пошукувача істини. Перша особа країни все ж таки не повинна грати роль такого собі Джордано Бруно, який за свої погляди готовий згоріти на вогні і йому плювати при цьому, що про нього думають інші громадяни. Такий підхід з боку політичного діяча неминуче викличе напруження в суспільстві, а то й розкол.

Виходить, що державний діяч повинен перебувати на прив`язі старих стереотипів, які формувалися роками комуністичної пропаганди? Звісно, що ні. Якби він погодився із тими стереотипами, то і сам зупинився б у розвитку, і держава покотилася б назад. Президент повинен підтримувати формування нових поглядів, Але, ймовірно, не має робити це особисто. Він повинен стимулювати наукові дискусії, відкривати архіви, підтримувати такі процеси фінансово і організаційно. А науковці, журналісти, письменники і всі зацікавлені повинні здійснювати пошук в цьому напрямку. Власне, такий процес відбувався і до приходу Ющенка до влади. Мій власний приклад тому підтвердження. Ще десять років тому я за власної ініціативи і на основі власних ідей зняв документальний фільм про Степана Бандеру. Крім того, вчені й літератори здійснювали дослідження з Голодомору. Ніхто ні мені, ні їм не дорікав, що ми розколюємо країну. Такий процес мав би відбуватися, поки переважна більшість членів суспільства не сформувала б свою думку – ось тоді і може виступити зі своїм словом глава держави.

А в Україні сталося так, що президент випередив події, виступив у ролі публіциста або науковця. Він декларував своє ставлення до подій, на які українці мають діаметрально протилежні погляди. І це почало сприйматися суспільством просто як політичні гасла. Цілком природно, що опоненти почали це використовувати в ідеологічній боротьбі і таким чином розколювали суспільство. Але нині носій цих гасел програв вибори, боротьба з ним на політичному полі втратила актуальність. Тому й реагують на його дії значно спокійніше, ніж раніше.